18.04 волонтери нашого університету взяли участь в благодійній акції "Творчість та довголіття", де вони вимірювали тиск старшим людям.

Сонячне проміння, тихий шепіт листя і така незвичайна тиснява в метро в неділю зранку… Наче сама погода манила кожного встати і піти на вулицю. Хтось хотів прогулятися, хтось цікавився, що ж відбувається в серці нашої столиці, інші ж точно знали, куди вони йдуть і для чого...

Із осудом закриті очі...
Нема ні друзів, ні батьків...
Давно забуті свої "хочу",
Що потонули в злобі днів.
Ти так підкрався непомітно,
І став жалобою душі.
Нема вже більше слів привітних,
Нема бажань - усі чужі.
І наче жив лиш так як треба,
І наче добре було все.
Тоді скажи мені ти, небо:
За що ж це смерть по мене йде?

Щороку святий Миколайко приходить до діток і дарує їм подарунки. Де б вони не були: чи в дома, чи в лікарні)Він не забуде нікого.

Проблема водоймищ в Україні повільно, але невідворотно стає глобальною. Крім урбаністичних забруднень водойми потерпають від промислового вилову риби, яка могла би зберігати чистоту води.

5, 6 та 7 березня в університеті проводиться день донора!

Будь небайдужим! Приходь 5, 6 та 7 березня з 9:00 до 13:00 в сан.-гіг. корпус, 5 аудиторія.

Хтось розумний сказав: «Найбільше щастя – це приносити щастя іншим.» Дарувати промінчик радості в темряву життя тих, які існують лише відчаєм, допомагати їм забути про свої проблеми, які вже давно перетворились на спосіб життя, вносити в їхні сірі будні дива та казки, віра в які їм так потрібна. Допомога іншим може бути навіть егоїстичною, бо допомагає тобі відчути себе важливим, бо тільки після неї ти можеш відчути такий спокій у душі і таку радість в серці, якої тобі не принесуть жодні гроші чи навіть кохання.
2 лютого 2012 волонтери Профкому НМУ та члени Студентського наукового товариства організували виставу для діток, що лікуються в Дитячому онкологічному відділенні Жовтневої лікарні (там є кафедра нашого університету), приурочену до дня раку. Не можна сказати, що це було щось особливе. Але Пеппі довга панчоха з повітряними кульками в руках, Червона Шапочка, з загадками в корзинці, Кицька та Білочка з піснями і таночками, зла Баба Яга і нарешті Левеня з подарунками змусили маленьких пацієнтів посміхатися. В їхніх очах заграли спершу вогники цікавості, а потім щирості та вдячності. Дивлячись у них, ти починаєш відчувати себе важливою частиною чогось… Чогось, що не можна ні пояснити, ні описати і ти лише можеш здогадуватись, що це любов, спокій чи навіть добро. І тоді стає зрозуміло, що ти допомагаєш не лише дітям, а й сам собі. В тебе за спиною виростають крила, хочеться посміхатися, літати. Ти знаходиш те, чого тобі так бракує у сірих буднях, те про що не маєш часу думати – спокій. Я відвідала онкологічний центр вперше. І коли побачила його пацієнтів, то в мене з початку виникло бажання поплакати. Але потім я наче почала розуміти, що для них життя продовжується, що, не зважаючи на лікарняне вбрання та хворобливий колір обличчя, вони звичайні діти,які граються,веселяться, та найголовніше - знають ціну життя, яку знають далеко не всі дорослі.
Іноді за своїми особистими проблемами ми

Профком просить підтримати День Донора в нашому університеті
(19, 20, 21, 22 грудня)

Що важить кожен день для нас? Що можна встигнути за одну годину? Про що сказати за одну хвилину? Що дізнатися за одну секунду?

Для нас ці проміжки часу не варті зовсім нічого… ми будуємо плани на місяці, роки й десятиліття. Ми повертаємося до згадок з нашого минулого з дня на день, сумуємо за кращими часами, мріємо про щось величне і недосяжне. І на це все витрачаємо не одну і не дві години, забуваючи, що живемо саме зараз.