Я не пишу, а лише вчусь
оспівувать красу природи
і неповторную жіночу вроду,
а чи потрібно це комусь?

Коли написані зібрання
віршів про мир і боротьбу,
про щиру радість і журбу,
а особливо про кохання.

Віршів про щирі почуття
і дикі первісні жадання,
про привітання й побажання,
про пам’ять вічну й забуття.

І про тугу за рідним краєм
написані товсті талмуди
людьми, що побували всюди,
та ніде місця їм немає.

Слова про велич перемоги,
пісні про зорів далечінь,
і небезпеки чорну тінь,
що накрива до них дороги.

І пишуть їх коли натхненно,
коли ж під дулом автомата
доводиться нам римувати,
бо жити хочеться страшенно.

Одних вписали до програми,
а когось стерли назавжди:
він дійсній владі не вгодив,
не проскочив цензурні рами.

Дорогу вказує комусь Ерато,
бува прихильник Каліопи,
та щоб проторювати тропи
тут в поміч муза всім крилата.

І хай приходить раз на рік,
заради одного прозріння
єдиного моменту рвіння,
чекатимем на неї цілий вік!

Це може бути геній вроди
або чиясь фантазія заграє,
але кожен неодмінно має!
Та однаково за неї гордий.

І я за свою також, точно
Та ж самостійна, гонорова,
мій слух ласкає її мова,
із найжіночніших жіночна.

Коли так хочеться сказати,
усе втрачає вартість свою,
бо адресовано не мною.
То чи потрібно це – писати?