Присвячую своїй подрузі.

Жаль, що в тебе вийшло інакше.
- Мамо, матусю! Матусю! Прокинся! Я тут!
- Ні, ні, ні!!!!! Припини мене кликати, пипини мене мучити! Ні!
Вже вкотре Уляна прокинулась в холодному поті. Знову їй приснився цей страшний сон. Навіть не сон, а голос, який не переставав її кликати. Так повторялося кожної ночі. І кожної ночі вона гірко плакала, бо нічого не могла вдіяти. І від ось того безсилля їй ставало ще важче, на душу насувалися темні хмари і вона тонула в морі болю та суму. Невже так триватиме до кінця її життя? Здається ще кілька таких снів – і вона збожеволіє. А якщо вони продовжуватимуть їй снитися? Що тоді робити? Їй тільки 27… Життя начебто щойно розпочалося. Закінчила університет, влаштувалася на роботу за фахом, та ще й туди, куди мріяла все життя – в газету «Експрес». Там вона писала статті про найактуальніші теми в суспільстві, можна навіть сказати про найгостріші. Викривала чиновників в корупційних справах, навіть писала про їхні п’янки та про жертв, яких вони збивали на смерть на дорозі. Одним словом, вона всім розповідала правду про людей найвищих посад, не боячись їхніх погроз. Нещодавно вийшла заміж – за чоловіка своєї мрії. Народила дитину чарівного хлопчика, з очима кольору ясного неба. Ну що ще їй бракувало для повного щастя? Здавалося все так як має бути, все так як треба. І ось ці сни…
- Матусю! Врятуй мене… Чому ти вибрала його, а не мене? Чим я гірша. Врятуй мене!!!!!!
Знову й знову кожного дня. Вона не божеволіла, але з цими снами її щастя закінчилось. З чоловіком почалися сварки через всілякі дурниці, в дитини – проблеми з здоров’ям, на роботі.. Та що там на роботі… Всі її статті стали якимись млявими, втратили свою гостроту. Уляна більше не могла писати про правду. Не могла бути корисною нікому…
А зрештою… Що вона знала про правду? Її так легко говорити про інших, розказувати про помилки інших, засуджувати інших. А хіба вона сказала своєму Володі всю правду? Хіба змогла признатися самій собі у цій правді? Легко бути хороброю, коли ти говориш про людей, яких ти близько не знаєш людям, яких ти пізнаєш ніколи. А як на рахунок того, щоб сказати правду найдорожчій для тебе людині, яку так боїшся втратити, з якою пов’язане все твоє життя, твоє можливе і таке близьке щастя.
А сни продовжувалися… І з кожним днем вони ставали все страшніші і чесніші. Уляна чудово розуміла, хто до неї говорить і чому. Та вона ще не була готова визнати це, а тим більше поговорити про це з Володею.
Уляна взяла відпустку. Вона була трудоголіком і в неї вже давно накопичилось багато відпускних. Вона хотіла все добре обдумати і вирішити, що ж робити далі…
- Привіт, кохана! Я вдома. Пройшло всього декілька годин, а я вже за тобою страшенно скучив. Я такий радий, що ти нарешті взяла відпустку і з нашим Богданчиком посидить не нянька, а рідна мама. І ми нарешті будемо проводити більше часу разом. А то щось останнім часом наші стосунки стали…. Ну м’ягко кажучи, не найкращими.
- Нам треба з тобою серйозно поговорити.
- Твій тон мене лякає… Якась серйозна проблема? Щось сталось? Кохана, не мовчи. Скажи хоч щось
- Я скажу. Я надто довго мовчала. Просто, ти став найдорожчою людиною в моєму житті, ти – моє найбільше кохання, ти є мій найкращий друг, ти батько моєї дитини. Тому я досі мовчала. Просто боялася признатися сама собі. Володю, ти завжди любив мене за хоробрість , а я, насправді, останній боягуз.
- Ну що ти? Що ти таке дурне кажеш? Ти людина, яка ніколи не боялась зачепити будь – якого чиновника, не залежно від рангу і від суми, яку він тобі пропонував. А пам’ятаєш, як ми з тобою познайомились? Темна вулиця, на дворі ні душі. І раптом я чую якусь сварку. Троє п’яних хлопців б’ють нещасну собаку, а ти одна за неї захищаєшся… Я одразу зрозумів – ти моя. Ті очі сповнені рішучості і гніву. Вони могли тебе вбити, а тобі ніби було байдуже, аби лише тварина на страждала.
- Ти ще тоді за мене захистився, а я… Я одразу в тебе закохалась.
- А потім, я провів тебе додому, де ти мала витримати ще одну битву за нашу Бону. Битву, ще страшнішу, ніж з тими хлопцями – ти мала впросити управительку будинку, щоб вона дозволила тобі тримати її вдома. Але ти, попри всі заборони, таки домоглася свого. Ну що ти? Не плач….
Сльози котились по Уляниному обличчі. Вона плакала. Це бувало так рідко, що Володя зрозумів – сталося щось дійсно серйозне.
- Ти навіть не знаєш, що ти повернув мене до життя. Я не завжди була такою, яка я є зараз. Задовго до нашого знайомства я не була такою сміливою. Я була справжньою боягузкою, нерішучою дівчинкою, яку можна було легко обдурити і переконати в будь – чому. Я була в депресії три роки. Три довгі роки, доки я не зустріла тебе.
- Що? Ти..
- Дай мені сказати. Коли мені було двадцять, я здійснила найбільшу помилку в своєму житті. Я два роки зустрічалася з хлопцем. Його звали Тарасом. Він здавався мені найчарівнішим в усьому світі – я щиро була переконана в тому, що він моя остання любов. В нас були серйозні стосунки і думала, що ми з ним ніколи не розстанемося. Та що тут говорити, - вона заплакала ще сильніше,- я йому просто вірила. Вірила більше, ніж батькам і близьким друзям. І все було прекрасно, доки я не дізналася, що вагітна. Я боялася йому сказати спершу, а він бачив, що я щось приховую і без перестанку говорив, що любить мене і що би не сталося, завжди буде поруч. Тоді я набралася сміливості, якої мені так не вистачало, і сказала йому всю правду. І знаєш, що він зробив? Він просто обернувся і пішов. А ввечері прийшов такий п‘яний, що на ногах не стояв. Він сказав мені всього кілька слів: «Ти маєш зробити аборт». І пішов…. А я? Я не змогла йому відповіти, я не могла сказати: «Я хочу, щоб наша дитина жила, навіть якщо вона виросте без тебе». Я вагалася. А тоді він почав приносити мені квіти і переконувати мене, що зараз вона нам лише заважатиме, що ми потім народимо ще багато дітей – скільки я їх захочу. Тільки не зараз, тільки пізніше. І я.. Я не змогла відмовитись, хоча серце казало ні, та розум говорив, що я маю це зробити. І я не послухала свого серця. Ми вбили нашу дитинку, але всі переконували мене, що то був лише плід – так кільки клітин без душі та розуму….. І коли мені зробили аборт, я відчула, що втратила частину себе. Того ж дня я розійшлася з Тарасом, і більше ніколи його не бачила… - Уляна тихо схлипувала, е невблаганні сльози котилися по її обличчю, зрадливо видаючи її почуття.
- Чому ти приховувала це? Чому нічого не сказала? І чому саме зараз?
- Просто мені почали снитися сни. Мені сниться моя дитина, вона мене кличе… Саме через те, я стала така роздратована, така… Саме тому наші стосунки почали погіршуватись, саме тому все так на роботі.
- Вибач, але мені треба побути одному. Я зараз не хочу тебе бачити… Пробач.
І він пішов… Уляна вже не плакала, вона ридала. А потім і сльози зникли – не було вже чим плакати. Вона залишилась сама в пустій кімнаті. За стінкою мирно спав Богданчик – єдиний чоловік, який її не зрадив, не залишив саму. Володя? Він був коханням всього її життя, її опорою. А тепер і його не було…

Сутінки… Хтось розлив на небі червону фарбу. А сонечко в ній сховалося. Всі вже давно розійшлися: хто поспішав святкувати, хто на роботу , а хто просто хотів швидше прийти додому, до коханої людини і міцно її обійняти і сказати про свої почуття, а когось вдома чекала маленька дитина з очима, кольору ясного неба. В храмі залишилося лише двоє стареньких. Жінка похилилась на плече чоловіка, а він обійняв її та поцілував у лобика. Що може бути зворушливіше і романтичніше?
- Разом ми пройдемо крізь все. Я ніколи тебе не покину. А знаєш чому?
- Чому, коханий?
- Бо ти найсміливіша жінка з усіх…. Бо ти завжди казатимеш мені правду….
- Дякую, що ти тоді не залишив мене. Я справді це ціную. Я завжди любитиму тебе і завжди казатиму тобі все як є.
- А я робитиму так само. І ніякі проблеми та горе нам не будуть страшні. Разом ми вимолимо в Бога прощення за твою ненароджену дитину…
Володя міцно обійняв Уляну, пригорнув її тіло до себе. Разом вони прожили життя, сповнене і щастя, і горя. В них народилася ще одна дитина, яку вони назвали Христинкою, зараз вона навчається медичному інституті – вирішила піти по стопах батька. Богданчик одружився і живе з своєю дружиною, у них скоро має народитися дитина. Уляні більше не сниться її, ненароджене немовля, не кличе її, але вона досі не може собі до кінця пробачити. Разом з Володею вони надіються, що їй пробачив Бог, бо чому тоді зникли ці сни?
Сутінки захоплювали в свій полон весь світ. Багряна барва все розливалася по небу. В храмі все ще залишалося двоє стареньких. Ну що може бути зворушливіше і романтичніше, ніж любов, яка змогла подолати все, яка змогла подолати її помилку?