Телеканал "Мьюзик Бокс UA" приглашает фактурных молодых людей попробовать себя в роли телеведущего.

Если хочешь, чтоб тебя увидели в телеэфире , приходи на кастинг 9, 16, 23 февраля та 1 марта в клуб "Сорри, бабушка".

Начало в 22:00.

Оголошується новий прийом заяв та документів на заїзд "березневий"

(з 23.02 по 17.03).

Усіх бажаючих отримати путівки на заїзд чекаємо

в четверг(16.02), пятницю (17.02), понеділок (20.02)  з 17:00 в Профкомі студентів.

При собі мати всі необхідні документи та посмішку;)))

Хтось розумний сказав: «Найбільше щастя – це приносити щастя іншим.» Дарувати промінчик радості в темряву життя тих, які існують лише відчаєм, допомагати їм забути про свої проблеми, які вже давно перетворились на спосіб життя, вносити в їхні сірі будні дива та казки, віра в які їм так потрібна. Допомога іншим може бути навіть егоїстичною, бо допомагає тобі відчути себе важливим, бо тільки після неї ти можеш відчути такий спокій у душі і таку радість в серці, якої тобі не принесуть жодні гроші чи навіть кохання.
2 лютого 2012 волонтери Профкому НМУ та члени Студентського наукового товариства організували виставу для діток, що лікуються в Дитячому онкологічному відділенні Жовтневої лікарні (там є кафедра нашого університету), приурочену до дня раку. Не можна сказати, що це було щось особливе. Але Пеппі довга панчоха з повітряними кульками в руках, Червона Шапочка, з загадками в корзинці, Кицька та Білочка з піснями і таночками, зла Баба Яга і нарешті Левеня з подарунками змусили маленьких пацієнтів посміхатися. В їхніх очах заграли спершу вогники цікавості, а потім щирості та вдячності. Дивлячись у них, ти починаєш відчувати себе важливою частиною чогось… Чогось, що не можна ні пояснити, ні описати і ти лише можеш здогадуватись, що це любов, спокій чи навіть добро. І тоді стає зрозуміло, що ти допомагаєш не лише дітям, а й сам собі. В тебе за спиною виростають крила, хочеться посміхатися, літати. Ти знаходиш те, чого тобі так бракує у сірих буднях, те про що не маєш часу думати – спокій. Я відвідала онкологічний центр вперше. І коли побачила його пацієнтів, то в мене з початку виникло бажання поплакати. Але потім я наче почала розуміти, що для них життя продовжується, що, не зважаючи на лікарняне вбрання та хворобливий колір обличчя, вони звичайні діти,які граються,веселяться, та найголовніше - знають ціну життя, яку знають далеко не всі дорослі.
Іноді за своїми особистими проблемами ми