Поприщін неодноразово намагається стати таким, як світ. Він відчуває гордість, що причетний до якихось загальновідомих цінностей суспільства... Але у нього інша природа. У нього не виходить. Там є вислів – "не человек, а черепаха в мешке", – але надсенсибільна, надчутлива черепаха! Це ж треба було таким народитися! Він не може пережити порожнечу життя. І навіть цього не усвідомлює. Він би хотів чути інші звуки, інші слова, бачити зовсім інше світло, відчувати іншу енергію. Його вразило не те, що песики розмовляють, а що вони один з одним розмовляють – "по-человечески" – по-людськи. З ним ще ніхто так не розмовляв. Він весь час каже: "Я сказал сам себе". А песики цікавляться, чому один не зустрічався з іншим, вони чують один одного – песики... Він відчув ту людяність, ті ноти, те звучання, до якого мала бути призначена взагалі людина, він побачив: "как повела она своими глазами... Пропал я, Господи... " Від чого? Вона є носієм іншої енергії, іншого світла. Він прагне іншого виміру, де песики розмовляють один з одним, а люди випромінюють інше світло.

---

“У театр ходити складно, тому що театр – це жива присутність. Це не завжди приємно. Це буває боляче, страшно, іноді навіть соромно. І не тому, що погано грають, а тому що ти наодинці з живою іншою людиною, яка хоче тобі щось сказати, а ти не завжди готовий йому відповісти. І нема за що сховатися, наприклад, як за стінку екрану комп'ютера, чи екрану кіношного. А театр одного актора – це особлива жива присутність, найвідповідальніша форма спілкування актора і глядача. І ось сьогодні на спектаклі подумала: Господи, як же я заскучала за театром, як добре, що він є. Як добре, що є ця жива присутність, від якої нікуди подітись і нікуди подітись не хочеться.”