Все було класно....

І знову…

І знову ці відчуття… Дивно, але мені приємно відчути рюкзак на плечах, застібнути його трохи нижче талії і затягнути всі лямки… Мені подобається втома в стопах і колінах після цілого дня підйомів та спусків… А як тепло дрімати біля вогню, час від часу повертатися до нього сидячою частиною спини, щоб вона, власне, не відмерзла… Навіть неймовірні намагання вилізти із спальника, коли палатка вкрита інеєм… Щось дуже особливе несе в собі увесь ритуал походу в гори.
Цього місяця нас понесло до Криму. Над головою природа презентувала нам чисте блакитне небо і ласкаве сонечко, під ногами – золоте листя і сухе каміння. Кришталеве повітря, пронизане легким ароматом осені, хочеться вдихнути до найменшої і найвіддаленішої альвеоли, щоб ця живильна субстанція наповнила кожну клітинку організму…
Кримські гори неможливо порівняти з якимись іншими горами, тим паче з Карпатськими. Вони незрівнянні в своєму загалі і в кожному окремому випадку. Кожна вершина, кожний хребет цих гір – неповторні… І неймовірні…
Чатир-Даг… Відносно стрімкий підйом вверх, минаючи кущі шипшини, рясно вкриті червоними ягідками, за ним – пологий підйом по «сипучці» повз пошарові залежні порід, і, нарешті, шалений захват від побаченого: під ногами – місто, гори, пагорби, ліс і… МОРЕ!!! Ось воно – прикрите легкою сірою димкою туману, без чітких кордонів з небом – воістину безмежне!
До місця ночівлі спускаємося лісом – словами неможливо передати звук шурхотіння сухого листя під ногами, або відлуння протяжного «Еге-ге-е-ей!!!», фотографії не розкажуть про всі відтінки жовтого, коричневого, помаранчевого, теракотового, цегляного, морквяного, червоного, бордового, зеленого та їх поєднання, так само, як і повітря, набране у банку, не передасть вібрації гірської атмосфери…
Демерджи… Суворе, навіть грізне кам’яне створіння... Вітер та опади віками працювали над цим витвором, і сьогодні ми з подивом підводимо очі на гігантські сірі циліндричні скульптури, які наче папіломи вкривають гору, і на сосенку, яка росте самотньо в скелі на неймовірній висоті…
Ніколи не могла б подумати, що ходити по асфальтованій дорозі набагато тяжче, ніж спускатися «сипучкою» поміж колючими кущами з гори… Як виявилося – так і є!
Зморені, але такі задоволені, наприкінці 3-го дня нашої подорожі ми вийшли до обіцяного інструкторами моря… Почувши шум води, вмить скинувши рюкзак, лечу до води… Така прохолодна… Така приємна! І як радіє вухо звуку кроків по гальці! І як радіє око круглолицьому Місяцю над водяною гладдю… Море…
Та цей похід був не тільки цим особливий! Ми побували не тільки в горах і біля моря, а ще і під землею! Мармурова печера ознайомила нас з кальцитовими сталактитами, сталагмітами та сталагнатами, дала уяві погратися, а ногам і спині відпочити…
Вже на шляху до вокзалу, ще не залишивши територію Криму, відчувається сум в нашій компанії: занадто теплою і веселою була атмосфера, занадто смачною їжа, занадто фантастичними краєвиди, занадто глибокими враження… Занадто швидко промайнули ці дні…
Користуючись нагодою, від імені дівчат групи №2 дякую за терплячість чоловічій частині туристичного колективу! Особлива подяка інструкторам за можливість побачити і пережити те, про що написано вище! МЕДоходи – найкращі!!!

«Боже! Поможи…»
Лише з такою думкою роблю наступний крок. Встояти неможливо, рухатися неможливо. Ще один порив вітру – і полечу «окрилена» вниз по схилу поміж засніженими ялинками.
«Боже! Поможи…»
Крок. Спираюсь на плече друга, намагаюсь сховатись за широкою спиною.
«Ну як?» – чую голос з-під капюшону, насунутого майже до носа… А і справді, як воно? Прислухаючись до відчуттів, абсолютно забула про почуття. «Як воно…» І тільки тоді розумію, що якби мені запропонували проміняти таку погоду на сонячну і тиху, то я б відмовилась! Адже я зовсім забула про втому, забула про рюкзак на спині, про холод. Я знала лише одне – вітер сильніший за мене. Я проти нього мала небагато – тільки силу волю. Саме в таку мить усвідомлюєш, що «воно» - чудово, неймовірно, фантастично!!! І найдивовижніше те, що ніхто мене не зрозуміє, окрім того голосу з-під капюшону і ще кількох сумнівно психічно-здорових кадрів. Лише мімічні м’язи можуть хоч трохи зобразити ці почуття. Решта зайнята боротьбою з тим, що нам непідвладне, - зі стихією…
«Боже!» І наступний порив збиває з ніг. Природа сильніша від Людини, могутніша. Ми – комахи, що склали всі свої пожитки на спину і деремося на вершину земляної глибки. Поодинці ми слабкі, але гуртом можемо дати опір. Стоячи на колінах, повертаючись спиною до вітру, все, що бачу попереду – групку туристів, що збилися до кола. Від них відділяється силует і «мчить» (наче Ніл Армстронг при місячній гравітації) до мене, падає поруч і тримає мене. Вдвох – не наодинці. Вдвох ми – сила. І вже за кілька секунд опиняюсь у центрі кола.
Дівчат знімають з маршруту.
«Мама вдома».
Стрімкий спуск до колиб.
Декілька фото.
Говерла нас не пустила.
Цього разу.
Але раз буває і «наступний».
Людина незабаром знову кине виклик Природі.
«Боже! Поможи…»