"Королева льоду України" | Інтерв'ю з Дарін Хуссейн

   Фігурне катання – це не лише краса, витонченість рухів, показ високої майстерності, професіоналізму, а й прояв великої психологічної та фізичної витримки. Дарін Хуссейн - Чемпіонка України  з фігурного катання поділилася з нами секретом свого успіху та розповіла, що чекає у майбутньому на фігуриста України (кар’єра простого тренера чи нагороди, шоу…) чи вплинуло арабське коріння на її стиль життя та що перше зробила фігуристка після того, як пішла з великого спорту.

1. Серед безлічі видів спорту ти обрала саме фігурне катання. Чому?  Чим саме воно тебе вразило?

   Насправді, я його не обирала. Просто з родиною жили недалеко від ковзанки. Моя бабуся завжди хотіла, щоб я з сестрою чимось були зайняті, тому й відвела нас на фігурне катання. Спочатку ми відвідували звичайні тренування 1 раз, а згодом 3 рази на тиждень. Потім я потрапила до тренера спортивних груп, який і сказав: «У Вас така здібна дитина, давайте поставимо їй програму, нехай виступає!» З оцього все і почалося у мої 5 років.

2. Поділися своїм секретом досягнення успіху. Який шлях тобі довелося пройти, щоб завоювати любов глядачів та суддів і здобути звання чемпіонки України з фігурного катання?

   Особливої формули успіху не має. Усе залежить від того, як довго ти тренуєшся, чи маєш здібності від природи, ну і найголовніше – чи можеш себе психологічно налаштувати під час змагань (деякі спорсмени виконують всі елементи, але лише під час тренувань, а на змаганнях, на жаль, не можуть показати те, на що вони здатні). Звісно ж, значну роль відіграє і ставлення твоєї родини до цього. Адже є батьки, які жаліють своїх дітей: «Ось, моя дитиночка втомилася!» Такого не має бути! Пропустити тренування можна лише тоді, коли помер. Безумовно, велике значення має хороший тренер, та й фінансові можливості родини також є досить важливим фактором. Це тому, що у нашій країні ти за все змушений платити сам: і за лід, на якому будеш кататися, і за зал, де ти тренуватимешся, і за ковзани, у яких ти виконуватимеш елементи. А далі - ще й за костюми, змагання, поїздки…

   Це міф, що у фігурному катанні все має бути красиво,  головне – професійно виконувати відповідний набір елементів. Саме це визначає чи здобудеш ти перемогу, чи зазнаєш поразки. Я завжди займалася одиночним фігурним катанням, де переважно оцінюється лише якість стрибків.

2.1. Як довго ти готуєшся до чемпіонату?

   Все залежить від кількості чемпіонатів на рік та від їхнього рівня. Якщо це дитячі змагання, то потрібно просто поставити програму й декілька разів її прокатати, щоб дитина все запам’ятала. Якщо говорити про дорослі - то ти постійно маєш бути на вершині своєї форми, тобто не вбивати себе місяць перед змаганнями, а поступово вивчати та відпрацьовувати всі елементи.

2.2. Розкажи про той чемпіонат, у якому ти здобула найбільшу перемогу.

   Взагалі в моєму житті були три важливих змагання. Але найбільш значущим став Юніорський чемпіонат України, де я посіла друге, а не перше місце, адже саме тоді я найкраще виступала.

   Коли боролася за перше місце, то головною метою було не це, а поїздка на зимову олімпіаду( Юнацьку першу в світі). Тому права на помилку я не мала, зробила все, що могла, задля здобуття перемоги у свої 14 років .

3. Як позначилася на тобі та на твоєму майбутньому втрата першого тренера? Чим від відрізнявся від інших та в чому полягала цінність його праці? І чи зумів інший наставник його замінити?

   Олександр Анатолійович був не просто тренером, а членом родини, тому що за тренуваннями я проводила по 5-6 год. на день. Він за кожного свого спортсмена переживав, як за власну дитину. Іноді голосно кричав, кидав чохол від ковзана, виганяв з тренування, вистрибував із-за борта на лід, щоб ти все ж зробив те, що потрібно…. Ми були маленькими, й ображалися. І лише пізніше зрозуміли, наскільки сильно він нас любив. Основною частиною свого успіху, я завдячую саме йому. Олександр Анатолійович відрізнявся від інших тим, що «он болел душой, твой результат был для него превыше всего, для него это был не смисл заработать деньги, а жизнь. Он был на катке по 10 часов в день…» Так як більшу частину свого життя тренувалася саме в нього… і якби не його смерть, я б продовжила працювати з ним.

   У мене були й інші тренери я їх теж дуже поважаю і пам'ятаю про кожного: Кожаєва Олена Євгенівна, Леонідова Євгенія Іванівна, і останній мій тренер - Амерханова Марина Олегівна. Ця людина теж має велике значення в моєму житті, вона продовжила місію Олександра Анатолійовича гідно! Я дуже їй вдячна за те, що вона взяла мене в свою команду, навчила не лише основам майстерності у фігурному катанні, а й тому, як себе поводити, як тримати вилку, ложку… Мова йде не лише про спорт, а й про те, що для життя дуже корисне.

4. Упродовж всього свого життя ти займалася фігурним катанням. Чому надала перевагу саме медицині? Чи ніколи ти не шкодувала про це?

   Спорт – це справа не вічна, він як молодість – минає. Можливо, якби я перебувала в іншій країні, я б надалі займалася цим. Гарним прикладом є Росія - після здобуття перемоги на олімпіаді, Аделіна Сотнікова отримала й житло, і авто та найголовніше - пожиттєве забезпечення роботою ( виступає в шоу на телебаченні, всюди цю людину просувають). Тобто такі люди там вважаються національною гордістю. А у нас усе зовсім не так. Буду я займатися далі, чи кину цю справу зараз - немає різниці, все одно закінчу свою спортивну кар’єру в ролі тренера. Цілі поїхати на Олімпіаду в мене не було, адже в Україні цей вид спорту не є популярним, тому рівень підготовки в наших фігуристів набагато нижчий, ніж в інших країнах. 
   Щоб не втрачати час, потрібно отримати вищу освіту, а не стати простим педагогом з фізичного виховання. Медицина? Чому б ні? Хороший дерматолог чи венеролог завжди потрібен. Це досить цікава і хороша сфера діяльності. Вона мені завжди подобалося, та й тато мій також є лікарем за спеціальністю.

5. Наразі ти працюєш тренером та постановником різноманітних програм. Не виникали думки створити свою команду та готувати її до чемпіонату?

   Я би не назвала це тренерством, адже не маю своєї постійної групи. Так, іноді мене запрошують на майстер-класи чи приватні уроки до діток на які я, звісно ж, із радістю погоджуюсь.
   Бажання створити свою команду виникало, але тоді потрібно було лише цим і займатися. Але так як навчання в медичному університеті справа нелегка, тому все ж доводиться правильно розставляти пріоритети.

6. Чи доводилося тобі працювати у парі? Із яким фігуристом України ти б хотіла представити програму?

   Думаю, я ніколи би не виступала  в парі. Хіба що з Євгенієм Холонюком, і то це було б в просто в дружній обстановці. Адже моя статура не відповідає, тій, що б дозволила мені працювати в парі, а фізичні дані - більше підходять для одиничного катання.

7. Для досягнення результатів потрібно докладати чималих зусиль. Чи обмежувала ти себе у чомусь? Та які елементи фігурного катання були для тебе складними?

   Найскладнішим для мене є – не їсти). Не встати та піти на п’яте тренування, а  залишитися голодною було найважчим. Коли я залишила фігурне катання, першим, що зробила – прийшла додому та зробила собі 3 гарячих бутерброди)).

7.1. Коли твої однолітки відпочивали, а ти мала тренуватися… як до цього ставилася?

   Звичайно, у школі після уроків усі ходили на танці, гуляли…а я завжди була не з ними і ,відповідно, трішки засмучувалася. Увечері всі дивилися серіал «Кадети», а я о 20.00 лягала спати, бо на мене о 6.00 ранку чекали тренування. Проте після першої поїздки на змагання закордон, зрозуміла, що саме завдяки даному виду спорту я маю змогу відвідати пів-Європи. Найбільшими перевагами є те, що ти отримуєш можливість стати вільним носієм англійської мови, здобуваєш знайомства у всьому світі. У яку країну світу я б не поїхала,  відразу ж знатиму в кого можу залишитися, з ким побачитися. Мені здається, це краще, ніж просто сидіти та нічого не робити.
   До того ж, із часом формується своє коло (близьких по духу) людей, із якими відразу знаходиш спільну мову, адже вони мають ті ж проблеми та вподобання що й в тебе.

   На якомусь етапі мого розвитку в спорті для мене було найскладнішим,  виконати подвійний аксель. Я його вчила дуже довго, цілий рік, словом - просто пекло. Проте, коли все ж я підскочила, усе вдалося, то, думаю, зможу  й зараз спросоння цей елемент виконати. Улюбленим моїм стрибком став потрійний сальхов. А от потрійний лутц виявився для мене психологічно найскладнішим. Я його й так і не змогла виконати, адже спочатку навіть і на здійснення другого лутца не наважувалася.

8. Чи є у тебе якийсь талісман удачі та чи віриш взагалі ти у прикмети?

   Звісно, у кожного є свій талісман удачі, хтось плюшевого ведмедика завжди з собою возить чи носить хрестик, а я маю підвіску, без якої ні разу не ставала на лід, незважаючи на те, що це є заборонено. А також «фенечку», без якої протягом двох років навіть з дому не виходила.
  У прикмети я би не сказала, що вірю, а от у порчу - так. У спорті це явище є частим ( спочатку підсипають гвіздки у взуття, а потім у тої ж людини починаються травми одна за іншою).
   Таке й зі мною трапилося після смерті тренера: спочатку раптово стався ахілобурсит, потім мала підошвові бородавки, хоча й басейн не відвідувала, далі боролася із запаленням сідничного нерва. А під кінець своєї кар’єри з’явилися проблеми й зі спиною.

9. Існує чимало традицій проведення змагань з того чи іншого виду спорту.  У фігурному катанні вони також наявні?

   Особливих традицій у проведенні змагань з фігурного катання немає. Проте присутні правила етикету: спортсмен не може залишити змагання, доки  інші фігуристи не завершать свої виступи, навіть якщо він не пройшов до наступного етапу. До того ж у будь-який момент у тебе можуть взяти пробу на допінг.

10. Як мені відомо ти маєш арабське коріння. Приналежність твого батька до арабської національності якось вплинула на твій стиль життя, раціон, вподобання..?

   Та ні, мій батько є сучасною європейською людиною, адже все своє життя, починаючи зі студентських років (здобував освіту лікаря), провів в Україні. Він ніколи мене ні в чому не обмежував: одягайся як хочеш, роби, що забажаєш, але в межах розумного, звісно, та й до моїх молодих людей добре відноситься. Не було такого, щоб я чи моя мама у паранджі ходили, тому що  мій тато вважає, що Бог один, а все інше - дурниці.
   Так, буває інколи, що татусь розповідає про якісь традиції, але не більше. Ми абсолютно звичайні нормальні люди - їмо всі види м’яса, вживаємо алкогольні напої, одягаємося, як європейці тощо.

 

Юлія Рижкова

Коментарі