Ну от і все! Прийшов цей абсолют.
Переступаєм через край,
Назад вже тяжко повернуть.

Бо за віки і крапля камінь точить,
Душа ж моя ще не тверда-
Знаходиш тріщинки й у неї
Ти наливаєш по самі краї.

І віддаєш усе останнє,
Лише щоб знов не скам’янів,
А я приймаю і приймаю,
Дари, яких і не хотів.

Здається, взяв би і покінчив,
Мечем перерубав зв'язок
Та буде боляче безмірно,
Бо меч – це слово, не клинок.

Не хочу бачить твої сльози,
Бо біль передає й мені
Я бачив їх вже на морозі,
Від цього був, як у вогні.

Та знову хочу завязати,
Покласти край, його чекаю я.
Повір, ти стомишся тримати!
І зроблю це, навік, без вороття!