Кажеш ти поет? – Авжеж!
А я тебе ніколи не визнаю.
Ти кажеш: «Світ прекрасний» - та невже?
Без тебе й так це гарно знають.

Бо ж я Дослідник, Фахівець,
що проникає поглядом у атом.
Без мене всі зусилля нанівець,
рухатися з сьогодення в завтра.

Без мене не писали би чорнила,
по білосніжному, слова мудречі.
І рідна мати би тебе не народила
І не було би жодної твоєї речі.

Ти б не прикрив нагого тіла,
і тричі в день не сів би їсти.
Знайди же чоловічого ти діла,
як перші в світі колоністи.

Як винахідники зухвалі,
як кропітливі програмісти,
що більш за всіх вас написали.
Мерщій, прогресу будь корисним!

Роботи валом, треба точні дані:
коефіцієнт гравітаційної взаємодії,
і як нам лікувати наркоманів,
що збилися зі шляху без надії!

Навіщо ти, що ти зробив?
Щоб людство розвивалося та пізнало?
Середньовіччя щоб не стався рецидив,
цивілізація в анархію не впала?

Допоки ми будуємо майбутнє,
ви марно вірите в міфічну музу,
потупившись в паперу прямокутник.
Здорового позбавлені ви глузду!

-О, мій раціональний друже,
за критику я щиро вдячний, дуже.
І правду мовить твій тверезий голос,
та правди це лиш в полі колос.

На щастя, чи нажаль ми люди,
а не машини, що працюють всюди.
Що безвідмовно і надійно, прямо, вгору
крокують до мети, не знаючи про втому.

У робота є кнопки «on» і «off».
У нього ж є перелік точних настанов.
Йому не заважають почуття.
Але й тому немає у залізному життя.

Згадай як сумніви тебе долали,
як лють і розпач діставали.
Та як кохання дужі крила
тебе щоранку бадьорили!

То й що, така уже людська природа:
заважає нам іти до влади!
Мерщій повинен викоренити з роду,
тую непевність, щоб ще більше працювати!

Так от, мій друже Фахівець,
Що зводиш урагани нанівець!
Кругом по світу, крім одного:
Почуттів, що подолав тебе самого.

А я митець, поет, над тим працюю,
що настрій твій писемним модулюю
красивим, вдалим, щирим словом.
Обидва ми майстри, лиш інструмент мій мова.

Дай відповідь мені на запитання:
Звідкіль ти взявсь, як не з кохання?
Що між двома проскочило іскрою,
з’єднавши їх тіла і душі свої.

Але між тим сплило немало часу,
бо від страху закохані вдягнули маску.
Тверду, смиренну і байдужу,
відмовою, щоб не понівечити душу.

І як дізнаються вони,
що кожен з них вже не один?
А раптом не взаємні почуття?
Як не скалічити своє життя?

Ось тут поезія потрібна,
хоч завжди можна шляхом хибним
хильнути для сміливості сто грам…
Тоді вже точно пан або пропав.

Потрібно вразити кохану?
Солдат повести на війну?
Зобразити без кисті панораму?
Чи привітати з святом рідну маму!

Ми зберігаємо людське натхнення,
передаємо почуття.
Зі світом ділимось прекрасним,
самі ж обходимось малим.

Тож раптом стане тобі сумно -
візьми з полиці і читай. Безумно!
Казати про порожню раму:
«Прекрасно, геніально, гарно!»

Тож розум наш це лиш межа,
яка тримає вкупі почуття,
і не дає розсипатись безслідно,
а змушує їх працювати плідно.

Так ти і є Поет? – Звичайно!
А я всього лиш фахівець, втім розумію:
важка є твоя праця, і не марно!
Що ти, згасаючи, даруєш людям мрію.