-Привіт…

-Вітаю.

-Як у тебе справи?

-Що ти хочеш? Кажи швидше і конкретно. Я не можу терпіти твоєї присутності.

-Мені здається ти на мене ображене…

-…

-Ще з того часу… Ні, мабуть ще раніше… З літа…

-Відкрив Америку… А що ти хотів? Ти тоді не дозволив мені отримати те, чим я дійсно жило, стати тим, чим маю бути! Тепер живу на «водіях ритму» у верхніх камерах. А я так не хочу! Я хочу як багато інших, бути чимось містичним, фантастичним, нематеріальним, вогненно повітряним!

-Ти і так таке…

-Та ні, «друже». Зараз я може і не застопоріле, але і НЕ_ЖИ_ВЕ! Мені немає чим ЖИТИ!!!

-ТИХО! Якого мемеля ти мене ореш? А чи не твоє це було бажання,щоб я так зробив?А чи не ти придумало оцю дурнувату самопожертву? Так то навіть була не самопрожертва, а звичайна дурість і

-Не дурість! І не самопожертва. А логічне, правильне рішення.

-Чого ж ти тоді на мене ображаєшся?

-Чого?! Який же ти дурний!!! Бо це було не моє бажання! Хоч і правльне. Ти там щось у себе накрутив, а спихнув на мої стереотипи! Ще й сам в них віриш! Прожив зі мною більше десятка років і так і не зрозумів, що і в мені є егоїзм! От такий от альтруістичний егоїзм! Я хочу чогось для себе! Що було б задоволенням і для нього! Можливо все було б інакше!

-Не забувай про Долю.

-А ти не забувай про те, що й ми керуєм нашим житям.

-Так… Але ж всеодно, якби він хотів, то вчинив би інакше.

-Ми не дали…

-Не захищай його.

-А ти не вказуй що мені робити! Тоді я тобі піддалося! І що?

-Стоп! Стоп! Стоп! Виходить замкнуте коло, а нам треба до чогось домовитись.

-НАМ??? Нам нічого не потрібно. Це потрібно тобі. Бо Я тобі спокою не даю, ти не можеш бути сам! То ж не вказуй мені!!!

-Замовкни!

-Що? Пішов ти!.. На хутір метеликів ловити!!!

-Ех...Підем іншим шляхом...Ну заспокійся, ну будь-ласка, ти занадто емоційне.

-Бо Я СЕРЦЕ. Я таким маю бути!

-Воно так… але Ти… занадто…

-Так, в мені більше норми «жовчі».

-Навіть не в тому справа, але це не важливо… Я хочу з тобою помиритися… Я не можу жити без тебе, мені потрібна гармонія з тобою…

-Це неможливо.

-Та йоперний театр! Скільки ж можна! Як дурень поперед тобою скачу! Прошу, молю, вислухую твої забаганки! І хоч би хни! Хоч би краплю вдячності! Та не треба вдячності! РОЗУМІННЯ! Ні, жодної…

-Заспокійся. Хто з нас ще занадто емоційний?

-Ти думаєш на мене не діє твій «жовч»???

-Не перебивай. Послухай. Ми з тобою створені для різнихсправ, у нас різні цілі по життю, тому і погляди на різні ситуації різні… Але!Ми доповнюємо одне одного, один без одного нам не жити.

-Що ти цим хочеш сказати?

-Що нам треба залишити все як є… Я можливо пробачу тебе.Якщо ти мене переконаєш. А більшої ідилії нам навіть не можна досягати…

-Ти праве… Хм… взагалі-то я мав сам до цього додуматись…Я ж РОЗУМ…

-Заспокійся. В тобі є я, а в мені теж є ти…

-Так, але почекай… Можливо пробачиш… Переконати… Ну що тобі ще сказати, зробити, щоб переконати??? Я вже не знаю…

-А зараз ти й не можеш нічого зробити… В тебе намає досвіду. Ти ще не знаєш того… Але воно має бути… Тоді йпоговоримо…Ок?

-Ок… Тоді бувай…

-Надобраніч...