А ви колись прокидалися з думкою, що серед безлічі людей, серед багато чисельних знайомих, декількох вірних друзів і навіть серед людей, які живуть з тобою в одній кімнаті, ти самотній до безмежності…. І ця самотність наче прірва, наче страшний вир всмоктує тебе і все твоє «я»… ти посміхаєшся, коли насправді хочеш плакати…. Говориш шепотом, коли насправді хочеться кричати…. Залишаєшся байдужим і просто проходиш повз людину, яка тобі не байдужа, коли насправді хочеться підійти до неї, обійняти і просто сказати, що сумуєш… що не можеш жити, що все пробачиш заради вашого спільного почуття… але, в супереч собі, не робиш цього… стискаєш зуби і ховаєш справжні почуття за маскою байдужості, вразливу душу за сильним і жорстким характером, себе за кимось зовсім іншим…. І хочеш полетіти, але тенета чужої маски тримають тебе, обрізають твої крила і твої мрії, які завжди залишаються під замком, твоїм власним замком, виставленим твоїм власним розумом. А потім дивуєшся… чогось таки тобі не вистачає в житті і кажеш всім, що не знаєш чого…. Хоча таким методом ти хочеш обдурити всіх і в тому числі і себе. Тобі хочеться одного-любові. Тих яскравих почуттів, які показують у романтичних фільмах, тих феєричних сварок і не менш яскравих пристрасних примирень. Ти мрієш про свій солодкий листопад кохання, листопад мрій, листопад зірок… але це так і залишається мрією, бо тобі просто не вистачає духу зробити перший крок, чи хоча б якийсь крок. Ти боїшся відкритися і полетіти на зустріч собі….. а чому????? Що ж заважає тобі????? На це запитання у кожного своя відповідь, але думаю, що вона занадто мізерна в порівнянні з мрією. То може зважитись і зробити те, про що мрієш вже так давно?