Це сталося… Таке життя…
Ти ще малий та розумієш,
Що вже немає вороття
І не чекатимеш на зміни.

Ти ще малий для цих подій,
Ти не готовий був це бачить,
Як, відриваючись від мрій,
Твій тато мамі не пробачить.

Візьме у руки пістолет,
Додасть туди тих куль свинцевих…
Нема підкинутих монет,
Нема і мук страшних серцевих…

А лиш картинка на очах,
Де ви іще сім’я щаслива,
Де ви не знали, що ж це - страх,
Де була мрія незрадлива.

Утрьох гуляєте, смієтесь.
І тато маму обіймає…
Не так як зараз з пістолетом…
І крові там також не має…

- Мамусю, матінко! О ні!-
Біжить хлопча, що має сили…
Пройшли часи ті золоті,
Коли в сім’ї любов’ю жили…

І ще раз постріл- тато впав.
Хлопчина тільки знай ридає,
Усе, що в цім житті він мав
Лише за мить одну втрачає…

А все та задрість, все обман…
Все ревнощі ті хворобливі,
Коли розказують батькам
Чутки злі й не правдиві…

Так тато маму ревнував,
Хоча й не мав на те причини,
А хто плітки ті розпускав,
Ніхто не зна до цеї днини.

Те все в дитини на очах,
Страшні ті дії відбулись…
А він все бачить лиш у снах,
Яка сім’я була колись..

І ті щасливі, милі дні…
Коли утрьох вони гуляли,
Коли їм не страшні дощі,
Коли про ревнощі не знали…

А що тепер? Він сирота…
На інвалідному візочку…
Ось так живе оте хлопча,
Не граючись з дітьми в пісочку..

І тільки маму вигляда,
Між сотень і мільйонів зір…
Хто розпускав плітки – не зна…
А тим їм все одно не вір..

Вони руйнують почуття,
Вбивають вірність та любов.
А ця історія страшна….
Аби не повторилась знов…

Це сталося, таке життя..
Ти ще малий, а розумієш…
Яка тоді страшна ціна,
Коли ти вірити не вмієш….

Ти писав для мене колискову
І грав її на фортеп’яно цілу ніч,
а я все відчиняла двері, знову й знову,
і залишалася з тобою віч-на –віч.

Я не могла і дня прожити,
аби не відчувать твої вуста
у себе на чолі на шиї,
аби не бачити твого лиця.

А ти казав, що любиш неподільно,
Для тебе у цім світі я одна.
Я потонула в тебе на руках, повільно,
А ти все цілував мої вуста.

І все життя ось так плелось по – колу
Із ніжненьких ромашок та троянд,
Які тебе то пестять, а то колять.
Не помічаючи всіх недостатків й вад.

І ти писав для мене колискову,
Чарівно вибираючи всі ноти…
І ми ліпили ту, гарячу і воскову,
Любов, яка нас не відпустить доти..

Допоки хоч один із нас живий.
І ми жили, все не рахуючи хвилинок,
А час відведений нам був такий малий…
Мозаїка життя, що зіткана з дрібних частинок.

І ти пішов, не залишаючи надії.
І навіть не сказав мені прощай,
А наші,такі ніжні, мрії
З тобою полетіли тихо в рай.

І ти десь там, на небесах
Все граєш стиха колискову,
Яка навіки залишилася в серцях,
Які вже так не покохають знову.

Одна миттєвість – ти пішов,
Залишивши лиш на піску вологий слід.
А в серці не померла та любов,
Яку ти колисковою стеріг.

Хто ми? Про це всі думають нечасто.
Живеш-живи. Працюєш? Так і треба.
Життя пливе, мов лінія хвиляста…
Ти під землею, потім вже на небі…

І так ідеш. Не думаєш про душу…
І легше жити без думок.
Ти свою тишу не порушиш,
Не струсиш із душі пилок.

А що за ним? За тим ось пилом?
Можливо там сховався раб…
Якому вже давно відтяли крила,
Який вже збивсь з дороги мап.

Так хто ми? Думаєте ви?
Приречені літати, та все рівно.
Літаючи, нам краще все ж повзти,
Бо так не треба падать, так стабільно.

І ми могли б літати до висот.
Долать мости, єднати континенти,
Але не бачачи, тих не земних красот,
Нам легше йти землею, легше вперто.

То ж хто ми? Ми раби…
Які самі сховали свої крила.
І нам би в небо, там де літаки,
Але давно земля нам стала більше мила…..

Що може бути красивіше,
Аніж усміхнене маля?
Хто може бути щасливішим,
Ніж жінка та, що матір’ю була?
Як батько свою доньку обіймає,
Як горнеться до нього син
І ще коли він матір їх кохає –
Це щастя не назвеш малим.
І як це мило, як прекрасно,
Коли кирпатеньке маля
Сія очима дуже ясно,
Коли щаслива є сім’я.
Ніякі гроші, не кар’єра
Ось цього щастя не дадуть,
Бо їх краса немов портьєра –
Впаде і всю розкаже суть…

Життя - це мить, хвилина та миттєвість,
Яка дається тільки раз.
Воно – це біль,солодка та чуттєвість
І непомічений ніким лукавий час.

Життя – не приписи, не етикети.
Життя – це не умовності пусті,
А усмішок і радості букети,
Малюнки, музика, вірші.

Воно мине, а ти і не помітиш,
Як нитка обірветься в одну мить.
І цінувати його також треба вміти,
Коли душа твоя нестерпно так болить.

Тож ти люби його, цінуй та посміхайся,
Співай, малюй, пиши його лиш сам.
Його п’янкими ароматами впивайся ,
Яскравістю, в якій сховався шарм.

Не питай
Мені співав ти мило: «Не питай»,
А в тебе я нічого не питала
Тобою я лиш жила, існувала
В тім місці, що зоветься рай.
Тоді ти поруч завжди був,
У ці солодкі наші миті,
Де ми тонули у блакиті –
Рукою неба досягнув.
І піднімало вище неба,
На висоті ми сам на сам
На заздрість навіть небесам
Чого ще більше було треба?
Та сон скінчивсь, настав цей день,
Коли лишилася сама,
І знов втрачаю це життя
Давно не чути тих пісень.
Де ти співаєш: «не питай»,
Я ж хочу бути там де ти
В твоїм полоні бачить сни
І той зелений, ніжний плай.
Де ми гуляли тільки вдвох,
Де проводжав мої сліди,
Коли дощі змили мости
І бачив те один лиш Бог.
І так виходило завжди.
Я на питала, ти мовчав,
І зову й знов кудись зникав,
Коли минали мої сни….

Присвячую своїй подрузі.

Жаль, що в тебе вийшло інакше.
- Мамо, матусю! Матусю! Прокинся! Я тут!
- Ні, ні, ні!!!!! Припини мене кликати, пипини мене мучити! Ні!
Вже вкотре Уляна прокинулась в холодному поті. Знову їй приснився цей страшний сон. Навіть не сон, а голос, який не переставав її кликати. Так повторялося кожної ночі. І кожної ночі вона гірко плакала, бо нічого не могла вдіяти. І від ось того безсилля їй ставало ще важче, на душу насувалися темні хмари і вона тонула в морі болю та суму. Невже так триватиме до кінця її життя? Здається ще кілька таких снів – і вона збожеволіє. А якщо вони продовжуватимуть їй снитися? Що тоді робити? Їй тільки 27… Життя начебто щойно розпочалося. Закінчила університет, влаштувалася на роботу за фахом, та ще й туди, куди мріяла все життя – в газету «Експрес». Там вона писала статті про найактуальніші теми в суспільстві, можна навіть сказати про найгостріші. Викривала чиновників в корупційних справах, навіть писала про їхні п’янки та про жертв, яких вони збивали на смерть

Дві пари очей
Моїм батькам
Дві пари очей- великих і карих,
Два серця, що б’ються щодня
Для буднів моїх – світлих й ласкавих,
Для того, щоб я була не сама.
Там сонечко світить все ж яскравіше,
Повітря там чисте мов моя сльоза.
Без них.. я на житиму більше,
Без них я залишусь одна.
Матуся і батько, а ще рідний дім,
На мене чекають, де б я не блукала
За своє життя я вдячна лиш їм,
За те, що уперше я там покохала.
Коли ж мені важко буває в житті,
То так все буває як слово у пісні –
Невидима сила дасть руки свої,
В якому б далекому на була я місті.
За вами сумую в хвилину оцю,
Коли зараз сіла у синій цей поїзд.
Дарую вам завжди я ніжність свою,
Любов, що існує у серденьку моїм…