Абсолютна тиша прорізала світ.
Чому ти замовкла? Продовжуй і далі!
Яке ж це щастя: відчути на мить,
Цей спокій й блаженство, якого так мало.

Підкинь-но ще трохи дров у вогонь,
Який розгорівся з одної лиш іскри.
Я не забуду тепло від долонь
Котрими тримаєш мене ти так тісно.

Я не втомлюся ніколи від тебе,
Я не втомлюся ніколи кохать,
Твоє зізнання дало мені крила
Не доведеться тебе більш чекать.

Кажи знову й знову цю фразу безсмертну
Якій уже тисячі й тисячі літ.
Тобі я вдячний -- ти не дала вмерти,
Ось цьому серцю, що більш не болить.

Нарешті не будемо більше страждати
Нарешті будемо просто кохать
Бо крок за кроком здобули те щастя,
Якого всім іншим шукать і шукать.

Торкнись мене і відповім я ніжно
Кипить весна і почуття з нею в серцях.
Не бійсь, піддайся їй, бентежно
Лиш поцілунок на губах тремтить.

Ну от і все! Прийшов цей абсолют.
Переступаєм через край,
Назад вже тяжко повернуть.

Бо за віки і крапля камінь точить,
Душа ж моя ще не тверда-
Знаходиш тріщинки й у неї
Ти наливаєш по самі краї.

І віддаєш усе останнє,
Лише щоб знов не скам’янів,
А я приймаю і приймаю,
Дари, яких і не хотів.

Здається, взяв би і покінчив,
Мечем перерубав зв'язок
Та буде боляче безмірно,
Бо меч – це слово, не клинок.

Не хочу бачить твої сльози,
Бо біль передає й мені
Я бачив їх вже на морозі,
Від цього був, як у вогні.

Та знову хочу завязати,
Покласти край, його чекаю я.
Повір, ти стомишся тримати!
І зроблю це, навік, без вороття!