Як мене просять згадати людину, я часто не пам*ятаю імені, але дуже точно пригадую очі...Ох ці очі! Отак і в моє серце в*їдалися три пари нахабних, палючих донестями "дзеркал душі"... Ох ці очі!
Перші очі були карі. А ми з їх власником малі і нерозумні. Знайомство на День Дитинства. Він мене облив водою, а я його дряпанула так, що він упав з велосипеда і подер бік. Я принесла перекис. Мені було соромно. Він простягнув мені іриску, посміхнувся... Почервоніла....Я ж була мала!
Другі очі - зелені...Зухвалі, достобіса впевнені, з яблучним присмаком. Своєю солодкою гіркотою вони доводили мене до безумства. Скільки разів я тікала, намагаючись забути, здавалось закохувалась, але єдине його "кохаю" и я вже була не своя...Безумна... Та яблучко вже занадто кисле виявилось...З черв*ячками....
А треті - блакитні-блакитні, прозоро-блакитні, з яскраво-синім обідком навколо райдужки. Такі кумедні, миттєві... А він не розумів українською ні слова, але нам і без слів все було зрозуміло. У нас був лише тиждень часу, і він справді був у НАС. Миттєве блакитнооке щастя...Мій солодкий спогад...
І от зараз йду по вулицям..Сотні облич, сотні очей. І десь серед цього потоку чиїсь очі вишукують собі подібні: очі через які відкривається шлях до серця...